Я люблю своє місто...

  

     Наймиліше у всьому Поліссі,

    Там, де Уборть тихенько співа...

      Славлю тебе, Олегове  місто,

  Батьківська земле, легенда жива.

                                          ( Т.Заруба)

        26 травня жителі та гості Олевська відзначали 1300-ліття з дня заснування міста.

Бібліотечні працівники району  провели цикл заходів до дня народження рідного міста.

 З 21 травня по 26 травня  в бібліотеках району проходив краєзнавчий  тиждень "Я люблю своє місто". В рамках тижня  23 травня в Олевській гімназії ЦРБ проведено зустріч з письменницею Ольгою Пилипчук та презентовано її книгу "Княже місто" ( див. попередню публікацію, а також статтю в газеті «Незалежна» № 17 від 25 травня "Ольга Пилипчук: повертаюсь до княжого міста"). Оформлено книжкові виставки : "Корінням  стародавній, серцем молодий", "Поліська  земле, краю  мій  коханий, дарована  природою  краса" (ЦРБ), виставку дитячих малюнків "Моє місто" та книжкову виставку "Місто мого дитинства" (ЦРДБ).

   В бібліотеках-філіях оформлені краєзнавчі куточки  "Рідний краю ти мій, я- частинка твоя".  Читачі  юнацького віку писали творчі роботи про своє рідне місто.

 На цьому  краєзнавча робота бібліотек не зупиняється, в майбутньому для  читачів  буде проведено  зустріч з автором книги « Древній град Олевськ і його святиня» Марією Пилипчук.

    Оскільки Олевськ одне з найдавніших міст не тільки Полісся, але й усієї України, Олевська міська рада запропонувала олевчанам 26 травня вийти на свято у древлянському вбранні.

 

Відео святкування дня міста    

Олевськ  - край  легенд і славної   історії.

          Кожна травинка зростає на своєму корені, - кажуть у народі. Духовним коренем кожного з нас є відчуття свого роду, оточення і того клаптику землі, на якому зростав. Саме це відчуття єднає нас кожного з цілим народом України.

           Дім кожної людини – там, де вона народилася, де вона живе. Весною він потопає у білосніжному цвітінні садів, а увечері лягає спочивати, заколисаний чарівними трелями солов’їв. Мою маленьку батьківщину облюбували птахи із пори цвітіння перших пролісків і аж до  дозрівання осінніх яблук.

    Неможливо не полюбити цей край. Ліси, прекрасні будь-якої пори року, тихі озера, чарівна красуня Уборть, таємнича реліктова квітка азалії понтійської, Камінне село – все це вражає і назавжди вкарбовується в серце і пам’ять.        

        Територія Олевського району  займає північно-західну частину Житомирської області. На півночі межує з Лельчицьким районом Республіки Білорусь на заході з Рокитнянським районом Рівненської області. Зі сходу і півдня з Лугинським, Ємільчинським та Новоград-Волинським районами Житомирської області. На території району розташовано 61 населений пункт, з них 56 сіл та 5 селищ.

       Олевщина – край легенд і славної історії. Моє рідне містечко- одне з найстародавніших міст Полісся. Народні перекази та  легенди розповідають, що Олевськ було засновано в другій половині Х  століття овруцьким князем Олегом Святославовичем. Як саме це відбулося розповідається в легенді, що дійшла до нас із сивої давнини. На човнах по повноводній річці та її притоках сюди частенько навідувався князь Олег Святославович, щоб брати з поліщуків багату данину, полювати на бобрів та на іншу цінну звірину.

      І  побачив князь дивну дивину. Обабіч річки - неймовірна лісова краса.

           Природа настільки захопила молодого князя, що він сказав:

                -  Бути тут, на річці у борті моєму люду. Так, оповідають легенди, заснувалося древлянське поселення – Олегове городище.

Пізніше його назвали коротше –Олегськ, а щоб краще вимовлялось – Олевськ. І річку нарекли за тим князівським визначенням – Уборть.

               Назви урочищ страшні, загадкові:

              Ледо, Трочиння, Хрести, Оболонь…

               Чари і шепти , віщунства казкові,

               Ігри купальські ,вінки та вогонь…

              Здавна туристи шикуються в чергу,

              Манить у мандри Древлянська земля:

              В Копище, Хочине, Рудню чи Пергу

               Їхати хоче доросле й маля.

                                           ( В.Волинець)

Про глибоку давнину заснування Олевська свідчать такі назви урочищ, як, «Ігорів ліс»(недалеко від села Комсомольське), «Завілень», «Тризна» та інші. Щодо цих назв до нас дійшли легенди, що колись в одному з урочищ був повішений князь Ігор, а його дружина Ольга справляла по ньому тризну(поминки).

     На Олевщині є ще одне урочище з цікавою назвою - «Озле». В одному з переказів розповідається про перебування київської княгині Ольги в околицях Олевська, яка, йдучи зі своєю дружиною в глибину древлянської землі, щоб помститися древлянам за смерть свого чоловіка Ігоря, потрапила в болотяну трясовину, загубила свій чобіток, промовивши: «О, зле болото!». До цього часу назва так і залишилась - урочище «Озле».

       З князем Олегом пов’язана  ще одна пам’ятка Олевщини - «Бабина гора». Городище на Бабиній горі сформувалося остаточно в період князювання Олега Святославовича. Збір полюддя, полювання в даних олевських лісах вимагало створення постійної резиденції. Тому, за давніми переказами, за наказом князя Олега було розбудовано двір-замок.

Місто моє, як видно, формувалося протягом віків.

           Гляньте, як Уборть, поважна вже річка,

           Пергу бурхливу з під мосту мина-

           Справа притока її невеличка,

            Перга й пержанка водночас вона.

            Змалку повір’я й легенди ми чули,

            Слава забута про них ожила:

            Уборть- це борть по слов’нськи чи вулик,

            Перга- перга, що збирає бджола.

                                           (В.Волинець)

Тиха і спокійна, як тепла весняна ніч, як дорога лісова в’юниста і довга, тече моїм Поліссям древня річка Уборть. Скільки їй років, скільки століть - ніхто не скаже, ніхто не злічить. Іноді Уборть називають медовою річкою. Але чому саме?

        Колір води у Уборті не такий, скажімо, як у Прип’яті чи Дніпрі. У неї свій ніжно-карий, як мед, що тільки викачали після повного взятку. Тече ж – бо Уборть межи квітучих лугів, де барвінок та рута степова, м’ята та ромашки, посеред лісових дзвіночків, що купаються до схід сонця, і журливих сестричок та братиків.

       В лісах високих та густих водились колись не тільки звірі, але й дикі бджоли. З  потрісканих  прибережних скель, мов темна ніч, вони вилітали і снували на  осонні свою солодку пряжу. І стільки того меду наносили в щілини й прибережні земляні пори, що звідти він струмував у воду. І від того вода ставала м’яка  і солодка.  Дехто з поліщуків вивозив його далеко за межі Полісся і брав добрі виторги, бо мед цінувався як ліки від усіх недуг і як делікатес.

      Якось до древлян дійшла недобра чутка: там на півдні країни брати гинуть від страхітливої і невилікованої хвороби. Вимирають цілі сім’ї, цілі села гинуть. Засторога одна і поміч єдина – мед поліський, зібраний бджолами з усіляких тамтешніх квітів.  Тільки він міг зцілювати приречених до смерті братів руських.   Зійшлися  нараду тоді всі – малі і дорослі, чоловіки і жінки – аби допомогти людям в тяжкому горі. І постановили: усі запаси меду, що є в домівках і ті, що в лісі  зберігаються відправити своїм братам. Від хати  й  до  хати надходила сповість – жодної рамки, жодної кварти меду не вивозити на продаж… Вранці, як зійшлися бортники до своїх теслярень, запримітили велику нестачу вуликів. Під вечір в городище прибіг схвильований пасічник і розповів, що на далекому вигоні біля рівчаку він випадково натрапив на прикриті гіллям дуплянки.  І коли сонце своїм промінням розігріло у вуликах мед і він, знайшовши щілини, увесь злився до річки. Ледве дослухали оповісника люди. Така радість спалахнула на обличчях у лісовиків, так забажалося побачити чудо – річку, що не дочекавшись ранку, пішли всім товариством через темний і густий ліс.

       Довго йшли, освітлюючи дорогу смолоскипами, доки не наткнулися на медовий струмок. Присіли на березі, напилися з нього солоду і знову заспішили в путь, аби впевнитись, що русло тече на південь до братів. Не одну  добу йшли, поки не побачили, що річка впала в голубе і широке плесо води. То був Дніпро, широкий, як доброта поліщуків і бездонний, як їх розум… Він, наче рідний батько  дитину, приголубив медову річку і вже єдино линула далі водяна  лавина. Виходили тоді з усіх усюд хворі люди  і пили  цілющий напій… Тоді ж і назвали наші предки свою полісянку притоку Прип’яті, таким гарним і чистим йменням – медовою річкою.

      Сьогодні подорожуючи понад берегом річки  можна зустріти вулики для диких бджіл, особливо  в селі Майдані – Копищенському.

Найстарішою  архітектурною пам’яткою нашого міста, яка охороняється  державою – Свято – Миколаївська церква. Збудована у 1595 році.

     Олевський район надзвичайно багатий рослинним  і тваринним  світом.

На території району є ряд заповідників і заказників. Серед них – Поясківський, або як його в народі називають « Корабель» , заказник «Полотниця», »Радниця», геологічний заказник «Камінне село».

      З заказником «Камінне село» пов’язана легенда про появу Богородиці селянам:  «… довго над поселенням гриміла гроза. Після неї в північній частині неба з’явилось видіння. Видіння Божої Матері бачили селяни. Прибігши вони почали кричати, що бачили Діву Марію, яка вийшла до них із-за хмар. Вона спустилася на поле і йшла їм на зустріч. Багато хто впав навколішки і став молитись. Свята Діва благословила їх хрестом і стала повертатися на небо.»

     Нині на тому місці , де за легендою бачили  Діву Марію залишилися сліди босих людських ніг.  Чудо Господнє, яке  явилось нам, може бути засвідчене, як особливе покровительство над місцем, де Діва Марія проявила свій образ народу.

    Нерозгадана природа нашого краю. Відома ще одна загадка природи.

На межі угідь сіл Кишин та Стовпинка знаходиться чудо -  чорнокорі берези. Де вони взялися? Як сталося, що в березовому гаю серед білокорих красунь загубилося 15 сестричок, які відрізняються від них забарвленням стовбура. Адже більше в Поліських лісах Олевщини ніде не можна зустріти таких красунь берізок. Це урочище і називають «чорні берези».

       Наш край – це батьківщина талановитих людей. Це і Є. Опанасюк, М. Курильчук, Є. Пономаренко, М. Хлань, В. Струтинський, А. Лотуга ( художник), Ілля Існюк ,Ольга Пилипчук та багато інших.

                Полісся, берези й дуби

                 Листочки вже ронять з журби,

                 І тільки калина горить

                 І   полум’ям ліс веселить

Ці слова ми  читаємо в нашої письменниці Єви Пономаренко, яка народилася в с. Андріївка.

     Дуже цікавий і  змістовний краєзнавчий та народознавчий матеріал ми знаходимо в збірках Марії Хлань із с. Радовель. Марія пише вірші,  збирає легенди рідного краю ,хоча їй дуже тяжко пересуватися, адже вона майже не ходить. Вийшли її збірки « На крилах духу»,» Перлина душі».

      Василь Миколайович Струтинський  писав :

                   Не дивно, що й Тебе

                    Покликала азалія-

                   Рідної Олевщини

                    Магічна аномалія

                  Це, мабуть, добрий знак…