Голос вічної пам'яті

Літня тиша довкола стояла –

Це тринадцяте липня було,

І ще жодна людина не знала,

Що ось-ось запалає село.

Прокидалося уранці Копище,

Закружляв понад хатами птах,

А фашист підступав усе ближче

Пробирався по ближніх лісах.

День липневий у росах умився,

Ніби він готувався до жнив,

Та ворожий літак появився,

До землі колоски прихилив

Запалали жита в ріднім полі,

Обнялася із сонцем зоря.

 Понад Убортю – стогін і болі…

 Українське село помира…..

                                           Ольга Пилипчук

Трагедія в селі Копище

День 13 липня є особливим і значущим у долі кожного жителя чи уродженця поліського глибинного села Копище - це день всезагальної скорботи.

Копище — одна з найбільших ран не тільки нашого краю, але й всієї України.

        До війни в Копищах було 570 дворів, проживало  3 тис. чоловік. Село – це єдина велика родина, пов’язана сімейними зв’язками – батьки, діти, свати, онуки, правнуки, куми і т.д. Жили всі дружно і працювали завзято, допомагаючи один одному у труднощах, разом радіючи успіхам. Землероби з  діда- прадіда  орали, сіяли, вирощували хліб, картоплю, коноплю, розводили коней, корів, свиней, врожай збирали, одружувалися, дітей народжували.

         В Копищах  майже всі сім’ї мають більше трьох дітей, а у перед воєнні роки більше семи. Любили життя, шанували батьків, любили дітей і сім’ї. Разом працювали, разом і свята відзначали. Були незалежні, волелюбні і співучі жителі.

        Трагедія, якої не може осягнути розум, сприйняти серце, сталася 13 липня 1943 року. Це була найбільша за масштабами, найбездушніша, найцинічніша по відношенню до людей акція в Олевському районі, Житомирській області.

        13 липня 1943 року на світанку о 3-ій годині сталася трагедія. Того дня фашистські кати безжально знищили все село, а це – сотні дворів. Спалили заживо 2887 чоловік, в тому числі 1347 дітей.

        Людська пам’ять глибока і вічна, вона зберігає в собі все пережите людством. І чим далі в часовому вимірі відходить у минуле епоха війни - тим глибше і болючіше вона відлунює в серцях людей, які пройшли через те страшне горнило сорокових. Війна житиме у душах людських, доки жива їхня пам’ять.

Пам'ятник загиблим 

Архівні документи говорять так:

     «Захопивши с.Копище, Олевського району, німці аби заманити населення в село гарантували, що нікого не  чіпатимуть. Крім цього, вони ще пообіцяли видати сіль. Коли люди повернулись в село, то німці оточили його й розпочали розправу. Було вбито, замучено, утоплено й спалено 2887 чоловік.

        Серед загиблих жителів с. Копище – Чернуха Софія. Вона під час розправи народила дитину і відповзла в город. Німці знайшли її і вбили з  дитиною.

На її трупі виявлено 25 ран, а на трупі  дитини 5 ран.

       Чернуха Максим Федорович побитий шомполами, а потім утоплений у річці Уборть, його дочка Юхима 24-х років з двома дітьми 4 років поколота шомполами і спалена в курені.

        Вознюк Орина з чотирма дітьми спалена живцем. З жителів села Копище  врятувались лише одиниці.

        Параска Офітівна Бондарчук  -  очевидець страшної трагедії, жителька села розповідала: «Били мене прикладом, штовхали у хлів Федора Чернухи, де стогнали діти, діди, бабусі, жінки. Стріляли, а я втекла з донькою Катею на руках. Дитя мовчало, а я простоволоса – у жито. Страшний вигляд, мабуть, мала, бо один фашист був на коні і відсахнувся. Я йшла на нього, а він відступав, а потім заговорив: « Утікай у жито, бо другий уб’є». На жито казав «жичо», на себе – комуніст. Я в жито, а там бочки з – під огірків, сиділа там, він не видав. Ой не вірю, що жива. Стільки загинуло».

      Згадувала Параска Комаревич:

 «Багато тоді цвіту вибили гицелі. Діти, збагнувши все, вже не йшли до рук, утікали. Тоді, аби вони не розбіглися, вони перестали їх убивати. Натомість почали відбирати хлопчиків і дівчаток поокремо, ставити у гурти подальше від вогню, що його малі жахалися, як і куль. Потім відвели дітей на вигін, хай, мовляв, пограються. Коли ж дітей назбирали побільше, то ставили їх рядочками, як ото роблять для фотографування. Потім усіх з автоматів і кулеметів розстріляли»

      …Спливають роки, наче в Уборті вода. Багато років минуло з того трагічного незабутнього дня. Багато чого змінилося в селі. Вже немає в живих всіх тих, хто вижив, пережив ті страшні часи. Хто відроджував з попелища село. Кого забрала старість, воєнні рани.

           У Копищах мешкають діти, онуки і правнуки  тих, кому не судилося дожити до світлого Дня Перемоги, кого вже немає поруч з нами. Відходять у вічність ветерани, очевидці тих подій, але людська пам’ять залишається вічною, передається із покоління в покоління.

Ти палаєш у кожному серці, Копище,

розгораєшся в пам’яті знов,

хоч давно на  твоїм попелищі

шумить  жито і квітне  любов.

Ти несеш  на плечах  свою ношу

і глядиш  в небеса голубі,

ідуть люди, неначе  на прощу

і вклоняються в пояс  тобі.

Розкажу  всьому світу про тебе,

про страждале поліське село,

про твоє синьоокеє небо,

яке зорями знов зацвіло.